Для початку давайте розберемось, чим Ліга Чемпіонів відрізняється від Кубку Чемпіонів. Основних відмінності дві - це фінанси і формат. З фінансовою складовою все, в принципі, зрозуміло - боси великих клубів захотіли більше грошей, донесли цю свою позицію до тодішнього президента УЄФА Леннарта Юханссона, і тому довелось поступитись. Якогось ключового моменту як такого вичленити тут непросто, принаймні, я нічого про це не чув і не читав.
Перейдемо до формату. Що ж таке "Ліга Чемпіонів" з її груповим раундом, розділеними кваліфікаціями, посівом ітд? Як правильно зауважив один із читачів на конференції - зниження непередбачуваності. Аж до повного її зникнення. От у цьому понятті "передбачуваність" і треба шукати коріння створення Ліги Чемпіонів.
Розсіювати команди в головному клубному турнірі Європи вперше відбулось 1967-го року - вже тоді великі клуби, незадоволені "несправедливістю Фортуни", вибили собі таке право. Але примхлива пані у відповідь на введення посіву познущалась з учасників Кубку. Уже в першому раунді першого "сіяного" розіграшу випало дві пречудові пари:
"Аякс" (Нідерланди) - "Реал" (Іспанія)
і
"Валюр" (Ісландія) - "Женесс" (Люксембург).
Матчі першого протистояння відвідало 176 тисяч глядачів, другого - трохи менше 8 тисяч.
Такі от казуси траплялись досить регулярно, в кінці 80-х був взагалі анекдотичний випадок, коли албанський "17 Ненторі" двічі поспіль грав у першому раунді КЄЧ з мальтійськими командами - "Хамрун Спартанс" і "Флямуртарі". А поруч були пари "Брюгге"-"Брондбю", "Спарта"-"Стяуа", "Динамо" (Берлін)-"Вердер", "Рейнджерс"-"Баварія"...
Звісно, така ситуація не могла не радувати гранд-босів, бо за існуючої схеми запросто траплялась така ситуація, коли великий клуб проводив в сезоні КЄЧ всього 2 матчі, а якісь лузери - 4. І при цьому Італія, яка в кінці 80-х - на початку 90-х була найгрізнішою силою в Європі, виставляла в головний турнір стільки ж команд (одну, максимум дві - і то за умови програшем володаря КЄЧ внутрішнього чемпіонату), скільки й Люксембург.
Власне, Італія. Тамтешній "Мілан" був найсильнішою командою епохи, а його бос Сільвіо Берлусконі - однією з найвпливовіших фігур на європейському футбольному небосхилі. І, як говорить легенда, саме він став локомотивом, що протаранив упертість УЄФА. А сталось це, за тією ж легендою, після одного незакінченого поєдинку.
В розіграші КЄЧ-1990/91 россо-нері стартували з другого раунду, де в непростому двобої пройшли "Брюгге", забивши на двох у двох матчах всього один-єдиний гол. Далі, у чвертьфіналі, команді Арріго Саккі довелось захищати свій подвійний титул у протистоянні з значно сильнішим суперником - французьким "Олімпіком" з Марселя. Дітище Бернара Тапі в попередньому сезоні дійшло до півфіналу, де через гол суперника на виїзді поступилось "Бенфіці" (2:1, 0:1). А так би зустріч з "Міланом" відбулась трохи раніше.
"Марсель" якраз набирав силу, тому навряд чи діючий клубний чемпіон Європи був в цій парі фаворитом. На "Сан-Сіро" на гол кращого гравця Європи 1987-го Рууда Гулліта відповів точним ударом майбутній володар Золотого М'яча 1991-го (і в найближчому майбутньому гравець... "Мілана") Жан-П'єр Папен. В Марселі на 75-й хвилині Кріс Уоддл забив гол в ворота гостей на 75-й хвилині, "Марсель" тримав перевагу аж до 88-ї хвилини, і тут...
Сталось непередбачуване - на "Велодромі" погасло світло. Гра була призупинена - а далі існує дві версії того, що сталось потім.
1) Тренер "Мілана" Арріго Саккі завів команду в роздягальню - не дивлячись на прохання шведського судді Бо Карлссона залишатись на полі - і відмовився повертатись після того, як проблему було усунуто (на це пішло близько 15 хвилин);
2) суддя сам запропонував командам почекати в роздягальнях, потім вони повернулись на поле, але віце-президент "Мілану "Адріано Галліані відмовився від продовжувати гру.
Трохи нижче ви зможете передивитись відеорепортаж французського ТВ про той матч - і зможете зробити висновки, яка з версій правильніша. Але підсумок у них один. Арбітр дав фінальний свисток (результат потім анулювали, впаявши гостям техпоразку 0:3), "Марсель" пройшов у півфінал (а потім у фіналі програв "Црвені Звезді") - а "Мілан" поїхав додому. Щоб пропустити наступний євросезон через дискваліфікацію (деякі джерела пишуть і про дворічну дискваліфікацію Галліані).
Але саме цей матч, точніше, реакція на нього Сільвіо Берлусконі, як стверджують деякі європейські футбольні історики, і підштовхнула боса "Мілана" до рішучих дій. І вже за півроку стартував розіграш Кубку Чемпіонів, в якому вперше в історії турніру (але не вперше в європейських кубках) з'явився груповий турнір.
Берлусконі - а з ним і босів інших великих клубів - не влаштовувала ситуація, коли весь євросезон залежить від одного-єдиного поєдинку, і вони добились свого. Спочатку з'явився груповий турнір, потім в ЛЧ запустили "пропускну систему", коли великі чемпіонати делегували своїх чемпіонів в групу без кваліфікації, далі в ЛЧ допустили спочатку віце-чемпіонів, а потім і інших, аж до четвертих команд перших трьох європейських ліг. Непередбачуваності стало значно менше. Власне, вона майже зникла - бо ж якщо в сезоні-1960/61 Кубка Чемпіонів "Барселона" і "Реал" перетнулись в тодішній 1/8-й фіналу, тобто другому за ліком раунді, ще до зимової перерви - то тепер вони зможуть зустрітись в Лізі Чемпіонів не раніше 1/4-ї фіналу, тобто аж у квітні, або й зовсім травні.
Отака історія про наслідки двох недограних хвилин. А яка схема краще - то вже справа смаку.