6. Золтан Цибор, Угорщина
Один із великої Араньчапат, "Золотої команди" - тої Угорщини, яка дивом не стала чемпіоном світу 1954-го. Золтан, син залізничника, ледь не став легкоатлетом, але йому на очі вчасно навернувся футбол. Так він і пішов цією стежиною, яку не збила навіть Друга світова, де Цибору довелось трохи повоювати. Після війни знов - футбол, вже на дорослому рівні. Хоча до певного моменту гроші він заробляв як машиніст потяга... Першим серйозним клубом Золтана став Ференцварош, чемпіон Угорщини 1949-го. Після короткого періода в Чепелі - місцевий ЦСКА, великий Гонвед, з яким Цибор ще раз (точніше, два) завоював чемпіонський титул.
А паралельно в складі збірної Цибор йшов до вершини під назвою "чемпіон світу" (по дорозі вигравши гельсінську Олімпіаду-1952). В останньому поєдинку перед тріумфом, фіналі з ФРН, Золтан зробив рахунок 2:0 - але чемпіоном так і не став. А більше шансів ні йому, ні партнерам не надала доля. 1956-го року його Гонвед, програвши в першому матчі першого турніру під назвою Кубок Чемпіонів, поїхав на Піренеї і... Якраз в цей момент в Угорщині почалась революція, яку СРСР залив кров'ю (угорською, звісно ж). Команда вирішила не повертатись. Пограли товариські матчі, почали шукати собі роботу - ті, хто залишився, бо ж були і такі, хто повернувся на батьківщину.
Цибор підписав контракт з Ромою, але не зіграв за неї жодного матчу - заборона ФІФА. А пізніше його і наступного героя серіалу знайшов інший великий угорський футболіст, про якого я вже писав, Ласло Кубала. Так Цибор за 100 тисяч доларів опинився в Барселоні. (Каталонці ще й розплатились з усіма боргами футболіста - а їх набралось багатенько, бо грати і заробляти гроші він не міг, а жити ж треба було за що).
Стартував Цибор з розгрому 6:0 Валенсії, забив один із голів. Виграв два чемпіонати, Кубок, перший Кубок Ярмарок. Але головний матч барселонського періоду своєї кар'єри - фінал КЄЧ-60/61 - Цибор знов програв. І за шаленим збігом обставин це відбулось на тому ж стадіоні Ванкдорф, де Араньчапат програла фінал ЧС... Після Барселони угорський хавбек вже догравав, аж в Канаді засвітився. Завершивши кар'єру, почав новий етап свого життя, причому відразу з неприємностей - розлучення з дружиною, продаж власної кав'ярні. Мріяв повернутись додому, і зробив це 1990-го, після зміни устрою і закінчення соціалістичного періоду в історії Угорщині. На батьківщині став президентом скромного Комарома, на бойовому посту й помер 1997-го.
7. Шандор Кочиш, Угорщина
"Золота голова" угорського футболу, другий (після Ференца Пушкаша) бомбардир національної збірної, він народився в Будапешті і там же здобув свою славу, граючи за два великих клуби тої пори - Ференцварош та Гонвед (армійці були створені у примусовому порядку із в першому ж сезоні завоювали чемпіонський титул; такі вони, рекорди соціалістичного футболу). Завоював з ними 5 чемпіонських титулів. В великій "Золотій команді" виграв Олімпіаду в Гельсінкі, програв чемпіонат світу в Берні - де став кращим бомбардиром мундіалю і вперше в історії ЧС зробив два хет-трики за турнір.
Після звістки про революцію та її придушення став одним із тих, хто не повернувся в комуністичний "рай". На відміну від того ж Цибора, встиг пограти в Європі - за скромний швейцарський Янг Бойз. А далі були Кубала - і сім років в Барселоні. Виграв все, крім бернського фіналу-61, в якому забив перший гол. Попри те, п'ятірка Кочиш - Цибор - Кубала - Еварісто - Суарес, обличчя і головна ударна сила тої команди, Barca d'HH, як її називали (Барселона Еленіо Еррери), увійшла в історію Клубу як одна з наймогутніших
Потім працював тренером в Барселоні та Еркулесі. Закінчив з цим після того, як дізнався про діагноз - рак шлунку. 22 липня 1979-го, в 49 років, випав з вікна барселонської лікарні "Кірон", де його готували до операції (за два дні до оної). Достеменно невідомо, чи це точно було самогубство, чи просто нещасний випадок. Але...
8. Тібор Шалаї, Угорщина
Ще один угорець в Барселоні - але потрапив він трохи інакшим шляхом. І за збірну не встиг пограти, і під дискваліфікацію після 1956-го (з МТК опинився у віденській Аустрії) не потрапив, пограв два сезони. Після цього переїхав на Піренеї, де три сезони виступав у складі Севільї. З'явився в Каталонії після програного фіналу КЄЧ, але не затримався, провів за два сезони всього 2 матчі (забив 1 гол). Після Мурсії і турецького Бешікташа (де став нарешті став чемпіоном) відправився догравати і заробляти за океан.
9. Хрісто Стоїчков, Болгарія
Про свого улюбленого футболіста Барселони я можу говорити буквально годинами, тому спробую обмежити себе і коротко розповісти про цю непересічну людину. Отже, Хрісто Стоічков Стоічков (саме так правильно болгарською мовою його повні ПІБ) народився в Пловдіві, в сім'ї голкіпера місцевої команди Маріца. Ясно, що іншого шляху, як в футболісти, у хлопчика не було. Власне, в Маріці Хрісто і почав свою дитячу кар'єру. А в 15 років Іцо (так називали Стоічкова друзі, "Іцо" значить "Братик", "Братюня") зіграв свій перший матч - за команду завода "Юрій Гагарін".
Після закінчення футбольної школи (заводська команда то був до певної міри аванс) Стоічков відправився на схід від Пловдіва, до турецького кордону. Там в містечку Харманлі, він і почав професійну кар'єру в друголіговому Хебросі. Там його й помітили представники софійського ЦСКА. ЦСКА, який ледь не загробив одного з найлегендарніших гравців 90-х. Це сталось в фіналі Кубку Болгарії 1985-го, який армійці виграли у Левскі. Але матч запам'ятався не цим, а постійними сутичками, які зрештою переросли у грандіозну бійку. Йдеться не про трибуни, а про футболістів! Історія дійшла аж до болгарського ЦК - а там не стали довго думати і впаяли аж 5 пожиттєвих дискваліфікацій. В цій п'ятірці був і Хрісто. На щастя, пожиттєва заборона тривала всього рік...
А далі Іцо почав грати так, як тільки він вмів - і догрався спочатку до збірної Болгарії, а пізніше і до Барселони. В Кубку Кубків 1988/89 армійці дійшли до півфіналу, де їм довелось грати з командою Кройфа. Блауграна виграла обидва матчі - 4:2 вдома і 2:1 в гостях, але всі три болгарські матчі забив один гравець. Той самий, якого тренер суперників спочатку похвалив, а потім захотів до себе в команду. Правда, болгари взяли річну паузу, і Стоічков таки перейшов до Барселони, але влітку 1990-го.
Перейшов - і дуже швидко став кумиром радикальної синьо-гранатової публіки. В першому ж інтерв'ю іспанською (Іцо, до речі, почав вчити дві мови відразу - і кастільську, і каталонську, що вже було показово) Стоічков сказав: "Я прекрасно знаю історію Катаь ь лонії, знаю, что таке Реал для Барси, і Барса для Реала". Але найрезонанснішою була наступна його фраза: "Якщо завтра якась людина скине на Мадрид атомну бомбу, я потисну їй руку". В столиці, ясна річ, відреагували відповідно - каталонський націоналізм піднімає голову...
Стоічков взагалі був охочий до таких різких заяв - за що його, мабуть, і любили. Після переходу Лаудрупа в Реал тільки Хрісто пройшовся по своєму колишньому партнеру, але пройшовся так, що це викликало бурю емоцій в команді. "Зрадник" було, мабуть, найм'якшим... Коли в груповому турнірі ЛЧ-93/94 його Барселоні довелось грати з московським Спартаком, Іцо не міг не згадати радянські танки в Болгарії.
Але він не тільки говорив, а й грав. В Кубку Чемпіонів 1992-го, в чемпіонствах "Дрім Тім" його заслуги, можливо, найбільше. Є думка, що 1992-го Золотий м'яч повинен був отримати саме Іцо - але каре Марко ван Бастен в лігочемпіонському матчі з Гьотеборгом в кінці року (а запам'ятовується завжди останнє) завадили цьому. Не біда, болгарин свій Голден Болл все одно отримав, 1994-го, після того, як його збірна сенсаційно стала четвертою на чемпіонаті світу. А сам Стоічков забив найбільше голів на мундіалі - з росіянином Саленком, але той відзначався тільки в груповому раунді, тоді як Хрісто, наприклад, поставив на коліна діючого чемпіона, Німеччину.
Історія з Лаудрупом спричинила конфлікт з Кройфом, і зрештою Камата ("Кинджал", і таке прізвисько було у Стоічкова) переїхав до Парми. Але він не міг не повернутись - і повернувся до Барселони, коли там не стало Кройфа. Після 1998-го він на 4 матчі відправився до рідного ЦСКА, далі догравав в Катарі, Японії та США, тренував рідну збірну, різні клуби. Але все це абсолютно неважливо. А те, що важливо, те, що більш ніж красномовно характеризує Хрісто Стоічкова як гравця Барселони, я зараз зацитую із статті на Барсаманії. Бо це й справді - найголовніше.
"В 1996 году, на стадионе «Камп Ноу» состоялось традиционное предсезонное представление команды. Под овации стадиона выбегали из подтрибунных помещений лидеры блауграны,- Хосеп Гвардьола и Мигель Анхель Надаль, тепло были встречены и новые футболисты,- Роналдо и Пицци, Джованни и Витор Байа. Вся команда была в сборе и выстроилась в районе центрального круга. Наступила тишина,- на поле не вышел только один игрок. Наверное, тот, кого ждали больше всего.
А он в это время сидел на корточках в катакомбах «Камп Ноу», и не мог выбежать на газон. От переполнявших его эмоций, футболиста душили слезы. Стоявшие рядом секьюрити смущенно отводили глаза, - они не привыкли видеть многолетнего лидера «Барселоны» в таком состоянии. А он сидел и плакал, и ничего не мог с собой поделать; и лишь мокрые пятнышки грибным дождем покрывали сине-гранатовую форму.
Наконец, он встал, вытер мокрые глаза, улыбнулся чему-то своему, и взял под руки женщину и мужчину в национальных каталонских костюмах.
Стадион уже начинал неистовствовать, ожидание было слишком долгим и слишком нетерпимым, а любовь к футболисту, который еще не появился на поле, - слишком сильной. Южная трибуна скандировала: «Выходи, выходи!», но первым его заметил Центральный сектор. Увидев любимый силуэт, идущий такой знакомой, чуть косолапой походкой, зрители Централа повскакивали со своих мест. А когда он появился на поле, в обрамлении пары в национальных каталонских костюмах, с мест встал весь стадион. Футболист приветственно поднял руку, повернулся к VIP-ложе, поцеловал эмблему «Барсы» на груди, и поклонился Хосепу Луису Нуньесу. Овация, устроенная «Ноу Камп» была столь долгой, что даже диктору пришлось выдержать гроссмейстерскую паузу длиною в минуту. И лишь когда трибуны немного приутихли, раздался громовой голос, усиленный сотнями динамиков: «Номер восемь, Христо...».
«Стоичков!!!» - в экстазе, затмевая голос диктора, в едином порыве прокричали трибуны.
Спустя год, величайший болгарский футболист всех времен вернулся домой. Туда, куда его так сильно звало его большое, такое неистовое и бескомпромиссное сердце..."
10. Горан Вучевіч, Хорватія
Вся його кар'єра так чи інакше пов'язана зі сплітським Хайдуком. Там він починав 1988-го, звідти перейшов 1992-го в Барселону. Блауграна стала для нього авансом і не більше - всього два матчі за першу команду за 5 років контракту. Втім, більшу частину часу Горан грав по орендах - і в тому числі в Хайдуку. 1997-го поїхав до Кьольна, але й там у нього не склалось, тож зрештою він відправився догравати додому, до рідного Хайдука. Який пізніше двічі брався тренувати. А починав Вучевіч феєрично - адже саме він став найпершим Футболістом року в чеміонаті незалежної Хорватії, далекого 1992-го.